Чому держави постійно забувають, хто ви? Проблема транскордонної цифрової ідентичності
Оновлено: 28 серп.
Якщо ви втратили документи у своїй країні, зазвичай зрозуміло, куди звертатися і як їх відновити. За кордоном навіть звична процедура може виявитися значно складнішою. Банк в іншій країні може вимагати додаткового підтвердження особи, а для деяких адміністративних процедур довідки доводиться отримувати одразу з кількох країн, де ви раніше жили. Те, що вдома було простою процедурою, після перетину кордону може перетворитися на бюрократичний квест.
Проблема не в тому, що за кордоном людина раптом втрачає свою ідентичність. Складність у тому, що системи, які підтверджують особу, документи, кваліфікації та інші пов'язані з нею дані, створювалися переважно в межах окремих держав. Після перетину кордону перевірка цієї інформації часто стає повільнішою і потребує більше ручних процедур.
У цьому й полягає проблема транскордонної цифрової ідентичності. Документи не перестають бути дійсними, але перевірити їх і отримати доступ до даних, які за ними стоять, стає значно складніше. І вирішити це лише за допомогою цифрового гаманця неможливо — потрібна правова, інституційна та технологічна інфраструктура довіри.
Саме про те, чому цифрова ідентичність досі не працює безперешкодно між країнами і що потрібно для створення транскордонної інфраструктури довіри, говорять у Code the State Юлія Кравченко, дослідниця цифрового врядування та інтероперабельності в TalTech в Естонії, та Олександр Єфремов, CEO української GovTech-компанії Kitsoft.
Як працює цифрова ідентичність
Більшість розмов про цифрову ідентичність зосереджуються на самому документі — фізичному паспорті, ID-картці або їхньому цифровому еквіваленті в телефоні. Але це лише половина системи.
Цифрова ідентичність складається з двох рівнів. Перший — це credential, тобто документ або інший засіб, який підтверджує, ким є людина. Другий, менш видимий рівень — атрибути, пов'язані з цією особою, наприклад ім'я, вік або освіта, а також інфраструктура довіри, яка дозволяє іншим перевірити ці дані.
Юлія звертає увагу, що люди часто переоцінюють значення самого документа і недооцінюють усе, що стоїть за ним.
Тому цифровий гаманець — це не просто місце для зберігання документа. Це видима частина значно більшої системи реєстрів, емітентів і верифікаторів, які мають технічно та юридично домовитися про те, що вважається достовірним підтвердженням. Без такої інфраструктури гаманець залишається лише набором цифрових файлів, яким установи в іншій країні не зобов'язані довіряти.
Чому цифрову ідентичність складно підтвердити за кордоном
Наслідки цієї проблеми цілком конкретні. Гості наводять приклади пар, які їхали до іншої країни лише для того, щоб одружитися, оскільки підтвердити відсутність юридичних перешкод для шлюбу в країні проживання було складніше, ніж пройти процедуру за кордоном.
Отримання довідки про відсутність незавершених судових проваджень також може означати необхідність збирати документи в кожній країні, де людина проживала понад шість місяців. Юлія, яка сама проходила через цей процес, називає його «постійною боротьбою з бюрократією».
Ще один приклад стосується українців, які переїхали до Німеччини після 2022 року й поступово отримують право подаватися на німецьке громадянство. За чинними правилами стандартний термін проживання для натуралізації в Німеччині становить п'ять років. Олександр очікує, що велика кількість таких заяв створюватиме додаткове навантаження на німецькі державні органи. На його думку, опрацювання великої кількості таких заяв може бути складним без кращої інтероперабельності між українськими реєстрами та реєстрами держав-членів ЄС.
Олександр також наводить приклад із власного досвіду. Під час реєстрації компанії Kitsoft у Бельгії для запуску BelDoc процес спростили зміни в KYC-процедурах для нотаріусів, які дозволили використовувати стандартну банківську верифікацію замість складної особистої перевірки документів.
Він порівнює це з попереднім процесом реєстрації компанії в Німеччині, де були потрібні фізична присутність, двомовне зачитування документів і присутність усіх акціонерів.
Чому технологій недостатньо для транскордонної цифрової ідентичності
Одного кращого застосунку недостатньо. Щоб транскордонна цифрова ідентичність працювала, потрібні правове узгодження між країнами, інституційна довіра між органами, які видають і перевіряють документи, спільні технічні стандарти та сертифікація.
Юлія пояснює підхід ЄС через оновлений регламент eIDAS та European Digital Identity Wallet. За її словами, держави-члени мають забезпечити наявність такого гаманця, але інфраструктура, яка стоїть за ним, не менш важлива, ніж сам застосунок.
Створення цієї інфраструктури передбачає мережу довірених емітентів і верифікаторів, спільні стандарти, сертифікацію та забезпечення інтероперабельності між державами-членами. Юлія наголошує, що країни мають працювати за однаковими стандартами, щоб credential, виданий в одній країні, міг бути прийнятий в іншій.
На рівні обміну даними між державами Олександр називає Once-Only Technical System, або OOTS, ініціативою, покликаною забезпечити інтероперабельність між країнами. Він говорить, що Україна також долучилася до цієї ініціативи.
Юлія також називає включення України до trust service list ЄС важливим кроком на шляху до інтероперабельності.
Які документи та дані охоплює цифрова ідентичність
Інтероперабельність не означає, що всі цифрові документи мають однаковий рівень довіри.
Олександр описує приблизну ієрархію. В її основі — видані державою документи, що посвідчують особу, оскільки саме на них зрештою спирається перевірка інших даних. Наступний рівень — контрольовані credentials, наприклад водійські права або дипломи. Їх можуть видавати державні органи або акредитовані установи, зокрема університети, і вони надають людині певні права чи підтверджують кваліфікацію.
На іншому кінці спектра — короткострокові credentials, наприклад квитки на заходи. Вони можуть використовувати подібні технології, але не потребують такого самого рівня гарантій.
Окрема проблема — професійні та освітні кваліфікації. Цифровий диплом може бути виданий і незалежно перевірений через установу, яка його надала. Набагато складніше, коли кваліфікація не оцифрована або в установи в іншій країні немає усталеного способу її перевірити.
Ще один сценарій стосується медичних даних, доступ до яких іноді потрібен тоді, коли сама людина не може активно брати участь у процесі. Непритомний пацієнт після аварії не може розблокувати цифровий гаманець, щоб передати інформацію про алергії або медичну історію, а екстрені служби не можуть чекати на згоду, яку людина фізично не здатна надати.
У таких ситуаціях одного цифрового гаманця недостатньо. Може також знадобитися доступ до базових медичних систем, коли екстреним службам потрібно отримати дані поза стандартною процедурою надання згоди.
Як цифрові гаманці та державні реєстри обмінюються даними
Одне з ключових питань цифрової ідентичності — хто вирішує, коли дані про людину можуть передаватися і за яких умов.
Цифрові гаманці побудовані навколо активного контролю користувача. Людина сама обирає, які дані надати й кому — наприклад підтвердити свій вік або особу під час отримання послуги.
Інші сценарії працюють інакше. У таких ситуаціях, як медичні надзвичайні випадки або доступ до даних про судимість, інформацію може бути потрібно отримати без активної згоди людини.
Ширша теза Олександра полягає в тому, що різні технології підходять для різних сценаріїв. Цифрові гаманці можуть працювати там, де людина сама контролює передачу даних. Системи на кшталт OOTS можуть використовуватися для інших сценаріїв інтероперабельності.
Єдиного усталеного правила щодо того, яку технологію слід використовувати в кожному сценарії, немає — на цьому Олександр прямо наголошує в розмові.
Безпека цифрової ідентичності: біометрія, централізація та vendor lock-in
За технічними питаннями стоїть інституційне: чому державні органи часто продовжують самостійно зберігати дані, а не обмінюватися ними?
Спираючись на досвід Естонії, Юлія розповідає, як установи поступово усвідомили, що зберігання власних копій даних також означає відповідальність за їх підтримку та захист. Коли вже наявні дані можна повторно використовувати через інтероперабельну систему, в установ залишається менше причин підтримувати дубльовані набори даних.
Окреме питання — централізація. Олександр вважає, що цифрові документи можуть мати переваги в безпеці порівняно з фізичними, але звертає увагу на ризики централізованої інфраструктури. Децентралізацію він вважає більш стійким підходом, водночас наголошуючи на необхідності враховувати, що станеться в разі компрометації одного з вузлів.
Ще один ризик — залежність від постачальника. Олександр застерігає держави від залежності від одного зовнішнього постачальника інфраструктури цифрової ідентичності без розвитку власної технічної компетенції. Він рекомендує державам залишатися в провідній ролі та працювати з кількома постачальниками замість того, щоб покладатися на одного.
На його думку, використання цифрової ідентичності для громадянина має залишатися безкоштовним, а компанії можуть платити за послуги верифікації. Юлія прямо погоджується, що громадяни не повинні платити за використання своєї цифрової ідентичності.
Біометрія створює інший тип ризику. Олександр говорить, що ШІ може використовуватися для створення підроблених credentials та обходу біометричних перевірок. Він також звертає увагу на складність, із якою стикаються держави, коли верифікація залежить від зовнішніх пристроїв, які вони не контролюють.
Юлія звертає увагу на фундаментальну відмінність: документ можна замінити, ім'я можна змінити, але обличчя чи відбитки пальців замінити неможливо. Вона говорить, що про це важливо пам'ятати, коли йдеться про біометрію.
Ще одна тема розмови — побоювання щодо державного стеження. Юлія говорить, що демократичним державам потрібно вживати запобіжних заходів і впроваджувати заходи кібербезпеки. Вона також наголошує на важливості навчати громадян тому, як працює цифрова ідентичність і як вони можуть захистити себе, зазначаючи, що людський фактор залишається важливим навіть за наявності заходів безпеки.
Що потрібно державам для розвитку транскордонної цифрової ідентичності
Створення систем на кшталт EU Digital Identity Wallet займає роки, оскільки завдання значно ширше, ніж розробка й запуск одного застосунку.
Інфраструктура, яка стоїть за цифровим гаманцем, включає емітентів, верифікаторів, спільні технічні стандарти та сертифікацію. Ці елементи мають працювати разом у різних державах-членах, щоб забезпечити інтероперабельність credentials.
Юлія наголошує, що такий поетапний процес необхідний, оскільки виправляти інфраструктуру після її запуску може бути значно складніше.
Тому транскордонна цифрова ідентичність залежить не лише від технології, яку громадяни бачать у своїх телефонах. Країнам потрібно забезпечити інтероперабельність своїх систем і встановити стандарти та рівень довіри, необхідні для визнання credentials, виданих в інших країнах.
До безперешкодного визнання цифрових документів між країнами ще далеко. Але мета полягає в тому, щоб особу людини, її документи та кваліфікації можна було підтвердити в різних країнах із меншими бюрократичними бар'єрами.
Дивіться повний епізод Code the State
Цифрову ідентичність, інтероперабельність і довіру між державами Юлія Кравченко та Олександр Єфремов обговорили в епізоді Code the State «Чому уряди постійно забувають, хто ви?». Дивіться або слухайте повну розмову на Spotify, YouTube або Apple Podcasts.
