Чому держави постійно забувають, хто ви? Проблема транскордонної цифрової ідентичності
- 2 години тому
- Читати 6 хв
Якщо ви втратили документи у своїй країні, зазвичай зрозуміло, куди звертатися і як їх відновити. За кордоном навіть звична процедура може виявитися значно складнішою. Банк в іншій країні може вимагати додаткового підтвердження особи, а для деяких адміністративних процедур довідки доводиться отримувати одразу з кількох країн, де ви раніше жили. Те, що вдома було простою процедурою, після перетину кордону може перетворитися на бюрократичний квест.
Проблема не в тому, що за кордоном людина раптом втрачає свою ідентичність. Складність у тому, що системи, які підтверджують особу, документи, кваліфікації та інші пов'язані з нею дані, створювалися переважно в межах окремих держав. Після перетину кордону перевірка цієї інформації часто стає повільнішою і потребує більше ручних процедур.
У цьому й полягає проблема транскордонної цифрової ідентичності. Документи не перестають бути дійсними, але перевірити їх і отримати доступ до даних, які за ними стоять, стає значно складніше. І вирішити це лише за допомогою цифрового гаманця неможливо - потрібна правова, інституційна та технологічна інфраструктура довіри.
Як працює цифрова ідентичність
Більшість розмов про цифрову ідентичність зосереджуються на самому документі - фізичному паспорті, ID-картці або їхньому цифровому еквіваленті в телефоні. Але це лише половина системи.
Цифрова ідентичність складається з двох рівнів. Перший - це credential, тобто документ або інший засіб, який підтверджує, ким є людина. Другий, менш видимий рівень - атрибути, пов'язані з цією особою, наприклад ім'я, вік або освіта, а також інфраструктура довіри, яка дозволяє іншим перевірити ці дані.
Юлія Кравченко, дослідниця цифрового врядування та інтероперабельності в TalTech в Естонії, зазначає, що люди часто переоцінюють значення самого документа і недооцінюють усе, що стоїть за ним.
Тому цифровий гаманець - це не просто місце для зберігання документа. Це видима частина значно більшої системи реєстрів, емітентів і верифікаторів, які мають технічно та юридично домовитися про те, що вважається достовірним підтвердженням. Без такої інфраструктури гаманець залишається лише набором цифрових файлів, яким установи в іншій країні не зобов'язані довіряти.
Чому цифрову ідентичність складно підтвердити за кордоном
Гості наводять приклади пар, які їхали до іншої країни лише для того, щоб одружитися, оскільки підтвердити відсутність юридичних перешкод для шлюбу в країні проживання було складніше, ніж пройти процедуру за кордоном.
Отримання довідки про відсутність незавершених судових проваджень також може означати необхідність збирати документи в кожній країні, де людина проживала понад шість місяців. Кравченко, яка сама проходила через цей процес, називає його «постійною боротьбою з бюрократією».
Більш системний приклад - українці, які переїхали до Німеччини після 2022 року й поступово отримують право подаватися на німецьке громадянство. За чинними правилами стандартний термін проживання для натуралізації в Німеччині становить п'ять років.
Олександр Єфремов, CEO української GovTech-компанії Kitsoft, очікує, що велика кількість таких заяв створюватиме додаткове навантаження на німецькі державні органи. На його думку, опрацювання великої кількості таких заяв може бути складним без кращої інтероперабельності між українськими реєстрами та реєстрами держав-членів ЄС.
Це професійна оцінка Єфремова, а не підтверджена адміністративна статистика, але вона демонструє ширшу проблему: саме масові практичні потреби часто змушують держави інвестувати в інтероперабельність.
Єфремов наводить і позитивний приклад із власного досвіду. Під час реєстрації компанії Kitsoft у Бельгії для запуску BelDoc процес спростили зміни в KYC-процедурах для нотаріусів, які дозволили використовувати стандартну банківську верифікацію замість складної особистої перевірки документів.
Він порівнює це з попереднім досвідом реєстрації компанії в Німеччині, де були потрібні фізична присутність, двомовне зачитування документів і присутність усіх акціонерів. Різниця показує, наскільки транскордонні бар'єри залежать не лише від технологій, а й від конкретних інституційних рішень.
Чому технологій недостатньо для транскордонної цифрової ідентичності
Одного кращого застосунку недостатньо. Щоб транскордонна цифрова ідентичність працювала, одночасно потрібні правове узгодження між країнами, інституційна довіра між органами, які видають і перевіряють документи, спільні технічні стандарти, незалежна сертифікація та захищена інфраструктура обміну даними.
Підхід Європейського Союзу добре це демонструє. Відповідно до eIDAS 2.0, який набув чинності у 2024 році, кожна держава-член ЄС має запропонувати громадянам сертифікований гаманець цифрової ідентичності.
Але регламент визначає не лише вимоги до самого застосунку. Держави мають створити мережі довірених емітентів і верифікаторів, узгодити технічні стандарти та сертифікувати цифрові гаманці, щоб їм могли довіряти установи в інших країнах.
Окремим, але пов'язаним елементом є Once-Only Technical System (OOTS), створена в межах Single Digital Gateway ЄС. Вона дозволяє державному органу однієї країни-члена за запитом громадянина отримувати офіційні підтвердження - наприклад диплом або дані про реєстрацію бізнесу - безпосередньо з автентичного джерела в іншій країні ЄС. Людині не потрібно самостійно збирати й повторно подавати ті самі документи.
Україна вже долучилася до експертної групи ЄС з питань Single Digital Gateway як спостерігач і працює над узгодженням цифрової інфраструктури та законодавства для майбутнього підключення до OOTS.
В іншій пов'язаній сфері - електронних довірчих послуг - Україна стала першою країною поза ЄС, включеною до Third Countries Trusted List Європейської комісії для удосконалених електронних підписів і печаток. Українські електронні підписи вже можуть технічно перевірятися через інфраструктуру ЄС, хоча для повного взаємного визнання на кваліфікованому рівні все ще потрібна формальна міжнародна угода.
Це показує, що довіра між державними цифровими системами формується поступово, а не виникає після запуску одного технологічного рішення.
Які документи та дані охоплює цифрова ідентичність
Інтероперабельність не означає, що всі цифрові документи мають однаковий рівень довіри.
Єфремов описує приблизну ієрархію. В її основі - видані державою документи, що посвідчують особу, оскільки саме на них зрештою спирається перевірка інших даних. Наступний рівень - контрольовані credentials, наприклад водійські права або дипломи. Їх можуть видавати державні органи або акредитовані установи, зокрема університети, і вони надають людині певні права чи підтверджують кваліфікацію.
На іншому кінці спектра - короткострокові credentials, наприклад квитки на заходи. Вони можуть використовувати подібні технології, але не потребують такого самого рівня гарантій.
Окрема проблема - професійні та освітні кваліфікації. Цифровий диплом може бути виданий і перевірений через установу, яка його надала. Набагато складніше, коли диплом іноземного університету не оцифрований або в іншої установи немає усталеного способу перевірити його автентичність.
Ще складніший сценарій - медичні дані. Іноді доступ до них потрібен тоді, коли сама людина не може активно надати згоду. Непритомний пацієнт після аварії не може розблокувати цифровий гаманець, щоб передати лікарям інформацію про алергії або медичну історію.
Тому для таких ситуацій одного цифрового гаманця недостатньо. Потрібен доступ до базових медичних реєстрів із чітко визначеними правилами, за яких екстрені служби можуть отримати необхідні дані поза стандартною процедурою надання згоди.
Як цифрові гаманці та державні реєстри обмінюються даними
Одне з ключових питань цифрової ідентичності - хто вирішує, коли дані про людину можуть передаватися і за яких умов. Цифрові гаманці побудовані навколо активної згоди користувача. Людина сама обирає, які дані надати й кому - наприклад підтвердити свій вік під час онлайн-покупки або особу під час відкриття фінансового рахунку.
OOTS працює за іншою моделлю, але також передбачає згоду. Система передає офіційні підтвердження між державними органами, коли громадянин робить відповідний запит у межах адміністративної процедури.
Є й третя категорія. У чітко визначених випадках - наприклад під час медичної надзвичайної ситуації або в окремих правоохоронних сценаріях - доступ до державних реєстрів може знадобитися без стандартного механізму активної згоди.
Єфремов розглядає це як окремий сценарій. Його аргумент полягає в тому, що різні технології мають використовуватися для різних задач: цифрові гаманці - там, де людина сама контролює передачу даних; системи на кшталт OOTS - для адміністративних процедур, ініційованих громадянином; спеціальні механізми доступу - для надзвичайних ситуацій.
Універсальної моделі для всіх сценаріїв поки немає.
Безпека цифрової ідентичності: біометрія, централізація та vendor lock-in
За технічними питаннями стоїть інституційне: чому державні органи часто продовжують самостійно зберігати дані, навіть коли обмін ними міг би спростити життя громадянам?
Показовий приклад - Естонія. Її підхід once-only дозволяє державним органам повторно використовувати інформацію, яка вже є в інших частинах державної системи, замість того щоб щоразу вимагати ті самі дані від громадянина.
Кравченко припускає, що одним із чинників такого переходу стало усвідомлення простої речі: якщо установа зберігає ще одну копію персональних даних, вона також бере на себе витрати й відповідальність за її захист. Повторне використання вже наявних даних може бути простішим і менш ризикованим, ніж їх дублювання.
Окреме питання - централізація. Єфремов вважає цифрові документи загалом безпечнішими за фізичні, але звертає увагу на ризик централізованих систем: один успішний злам потенційно може мати значно більші наслідки. Децентралізована архітектура зменшує обсяг інформації, яку можна скомпрометувати через один вузол, але також потребує продуманих сценаріїв реагування на інциденти.
Ще один ризик - vendor lock-in. Єфремов застерігає держави від повної залежності від одного зовнішнього постачальника інфраструктури цифрової ідентичності без розвитку власної технічної компетенції. Це може обмежити контроль держави над вартістю та архітектурними рішеннями.
На його думку, держава має залишатися в провідній ролі та свідомо працювати з кількома постачальниками. Водночас використання цифрової ідентичності для громадянина має залишатися безкоштовним, а пов'язані з верифікацією витрати можуть нести компанії, які використовують її у своїх процесах.
Біометрія створює інший тип ризику. За оцінкою Єфремова, розвиток генеративного ШІ робить підроблення біометричних даних і документів дедалі серйознішою загрозою. Крім того, держава не контролює безпеку всіх особистих телефонів, камер і сенсорів, через які відбувається біометрична верифікація.
Кравченко звертає увагу ще на одну фундаментальну відмінність: пароль у разі компрометації можна змінити, а обличчя чи відбиток пальця - ні. Тому біометричні системи потребують особливо обережного підходу до безпеки.
Побоювання щодо державного стеження також впливають на довіру громадян до цифрової ідентичності. Тут технологічного захисту недостатньо - потрібні інституційна підзвітність, зрозуміла комунікація та цифрова грамотність користувачів.
Що потрібно державам для розвитку транскордонної цифрової ідентичності
Створення систем на кшталт EU Digital Identity Wallet займає роки не через складність розробки одного застосунку.
Спочатку потрібно побудувати інфраструктуру довіри: мережу акредитованих емітентів і верифікаторів, спільні технічні стандарти та систему сертифікації, якій можуть довіряти всі учасники.
Кравченко наголошує, що поспіх у таких системах може створити значно складнішу проблему: необхідність виправляти вже запущену фундаментальну інфраструктуру цифрової ідентичності.
Транскордонна цифрова ідентичність - це не одне технологічне рішення, а тривалий процес узгодження законодавства, інституційної довіри, технічних стандартів, інтероперабельності та практик безпеки.
До безперешкодного визнання цифрових документів між країнами ще далеко. Але напрям зрозумілий: зробити так, щоб особу людини, її документи та кваліфікації можна було підтвердити в більшій кількості країн із меншими бюрократичними бар'єрами.
Дивіться повний епізод Code the State
Цифрову ідентичність, інтероперабельність і довіру між державами Юлія Кравченко та Олександр Єфремов обговорили в епізоді Code the State «Чому уряди постійно забувають, хто ви?». Дивіться або слухайте повну розмову на Spotify, YouTube або Apple Podcasts.